Любов Максимович:«Новатори – це люди, які бачать, чого потребує життя»
Сьогодні ми відкриваємо рубрику "Обличчя Львова". Представляємо першу героїню цього циклу публікацій, яка має багато титулів, досягнень та просто чарівна львів'янка - Любов Максимович. Її неординарна історія, думки та досвід гармоніюють з нашим унікальним містом.
2016-06-02 10:22:00

Сьогодні ми відкриваємо рубрику "Обличчя Львова". Представляємо першу героїню цього циклу публікацій, яка має багато титулів, досягнень та просто чарівна львів'янка - Любов Максимович. Її неординарна історія, думки та досвід гармоніюють з нашим унікальним містом.

Титули Любові:

Сертифікована тренерка міністерства освіти України та програми ПРООН з питань гендерної політики, тренерка тренінгових програм з започаткування власного бізнесу «Шлях до успіху» та тренінгових курсів «Як почати власний бізнес» для внутрішньо переміщених осіб, що проживають у Львові.

Учасниця робочої групи зі сприяння розширенню прав і повноважень жінок в економічній сфері в рамках Громадської ради з ґендерних питань при МФО «Рівні можливості». Є членом відбіркової комісії з надання допомоги для започаткування власного бізнесу з фонду безробіття при Львівському міському центрі занятості. Керівник більше 40 вітчизняних та міжнародних проектів. Підтримала та сприяла створенню більше як 100 бізнесів.

З 1998 року очолює Громадську організацію «Центр Жіночі перспективи», яка на сьогодні є однією з провідних громадських організацій в Україні.

Як все починалося

 

— Любов Володимирівна, як давно ви живете у Львові?

— Я була народжена у Львові, школу закінчила у Львові, інститут. Все життя прожила в рідному місті. Дитинство моє пройшло в центрі Львова, наш будинок був біля «Цитаделі». Ще коли я була маленькою, мене хвилювали питання: де я живу, що це за місто, як воно виглядає порівняно з іншими містами, де живуть інші люди. Моє місто тоді здавалося мені дуже великим. Це потім вже виявилося, що воно не таке вже велике. Я часто гуляла в парку Культури і до сьогоднішнього дня добре пам’ятаю ті чудові клумби з маленькими жоржинами, багато інших квітів. Коли я роблю ландшафтний дизайн своєї дачі, мене завжди хочеться зробити якусь подібну до тих клумбу.

— А зараз тих клумб немає?

— Немає. Зараз в парках цього немає. Там багато інших атракцій, і кафе, і ресторани. Але тих клумб, які цвіли ціле літо, мені бракує. Я з самого початку відчувала, що місто, в якому я живу, воно якесь неординарне. І на сьогоднішній день я вже переконалася в тому, що це місто унікальне.

— А чим воно, на Ваш погляд, унікальне?

— Я ще дитиною розуміла, що воно якось виглядає по-іншому, ніж на картинках шкільних підручників. В них були намальовані великі типові будинки, а у Львові будинки якісь інші, з візерунками. І я розуміла, що моє місто особливе. А трамваї… Був трамвай, який ходив на Високий Замок від вулиці Сахарова. Львів’яни до сьогодні часто згадують цей трамвай. Виглядав він так: один блакитного кольору вагончик, який мав руль з одної сторони і з другої. В трамваї була така корба, яку водій, проїхавши до Високого Замку, знімав, проносив через вагон в інший кінець вагону, і трамвай їхав в іншу сторону. Я це дуже добре пам’ятаю. І в дитинстві ми дуже любили кататися на ньому.

— Це був перший трамвай у Львові?

— Ні, вже на той час було дуже багато трамваїв, але цей був особливий. Їх було два вагончики, і вони один одного виглядали на Руській, щоб роз’їхатися. Для дитини це було щось дуже унікальне. А Цитадель… Там була військова частина, багато військової техніки, ми бачили солдат у формі. Величезна була територія. Там були спеціальні ходи, склади під час війни. І ми в дитинстві ходили всіма тими підземеллями, катакомбами. Це було дуже цікаво. Сьогодні там великий готель «Цитадель». І я дуже рада, що там зробили готель, це правильно. Я пам’ятаю, як в Цитаделі знімали художній фільм «Іванна». Я була дуже маленька тоді, але пам’ятаю це. Львів був дуже різноманітний, коли я росла. І ніколи переді мною не стояло питання, закінчивши школу, їхати кудись з рідного міста.

— А як ви обрали спеціальність?

— Я завжди любила вчитися і пізнавати щось нове, щось невідоме… Життя показало, що я з тих людей, яких називають новаторами. Я не мала застережень до пізнання нового. Коли я поступала в Політехніку, там якраз ввели спеціальність «Електронно-обчислювальні машини». А комп’ютерів в той час ще ніхто не знав і не бачив. Тому слово «електронно-обчислювальна машина» звучало дуже перспективно, привабливо. І я обрала таку цікаву тематику.

— Не помилилися?

— Ні. Життя мені неодноразово давало можливість впроваджувати інновації. Я робила нові речі, які ще ніхто до того не робив. Це дуже цікаво, коли ти не знаєш, як то має бути, але віриш на розумовому і інтуїтивному рівні в те, що це потрібно тобі і людям.

— Яким був ваш перший проект? Або перша інновація?

— Важко сказати. Часто люди під словом інновація розуміють щось таке визначне, як винахід комп’ютера. Але це може бути будь-що, що може покращити життя людини. Не обов’язково щось геніальне, але те, що потрібно сьогодні , що, можливо, думали зробити, але поки що не робилося. Я була на виставці жінок-інноваторів в Швеції і бачила, скільки багато нового жінки зробили. Наприклад, в одної жінки був кінь. І вона його дуже любила. А коня треба підковувати час від часу. І вона думала – як же йому боляче то зносити. І вона вигадала поліуретанові підкови, які довго не треба міняти. Вони добре носяться. Ця жінка запатентувала свій винахід, відкрила фірму і тепер їх продає по цілому світу. Це теж інновація. А мої перші інновації були ще в дитинстві, коли я згуртовувала навколо себе дітей. Ми грали в неймовірні ігри, робили замки, вирішували якісь завдання – нині це квестом називають. Розповідали історії, і я була однією із ініціаторів такої згуртованості. І це теж інновації – можливість зробити наше дозвілля більше цікавим. Біля нас був парк, де ми робили взимку невеличкі трампліни, гірки. Ними користувалися і старші діти...

— А в дорослому житті?

— Мабуть, це почалося, коли я працювала в Політехниці і в 1991 році поступила в Інститут менеджменту, закінчила перший випуск інституту Менеджменту «Львів».

— А чому вирішили продовжити освіту?

— Це теж цікаве питання. Побачила оголошення. Йшла по вулиці, і хтось мені показав газету, яку я забрала із собою. І там було оголошення про те, що у Львові створюється Львівський інститут менеджменту, який набирає студентів. Навчання платне, достатньо дороге. А це був ще 1990 рік — Радянський Союз. В той час слова менеджмент ніхто не знав, були інші слова, наприклад, «управління». А це буле чуже слово, нове, дуже рідкісне. І я з цією газетою тижні два-три ходила. Прихожу на роботу і кажу: «Отакий інститут створюється і я, напевно, туди піду. Я не знаю, що це, але, думаю, це моє». І колеги мені кажуть: «Ми не знаємо, що це, але це, напевно, це для тебе!» Такий був консенсус. Чоловікові я теж показала оголошення, і він сказав: «Спробуй! Подивися!». Треба було здавати тестові екзамени, а до цього в нас ще не було тестових екзаменів, і серед них була англійська мова.

Англійської у нас ніхто в той час не знав, ми вчили в школі, здавали тисячі. І я шукала курси англійської мови. І тільки при Франківській райдержадміністрації знайшла курси для людей, які виїжджали за кордон, в Ізраїль або в США, на ПМЖ. З 25 осіб, які відвідували ті курси, тільки четверо, і я в тому числі, не збиралися емігрувати, а вивчали англійську для себе. Я пішла на курси у вересні, а закінчила їх у грудні. Вчилася після роботи, – з сьомої до дев’ятої вечера. Нам відксерювали якісь лекції, переписували аудіокасети. Я включала касетник, готувала вечерю і слухала, бо чула, що англійську треба на слух вчити. Так я за три місяці трохи покращила свої знання англійської. Сьогодні я можу спілкуватися англійською і це дає мені можливість почуватися комфортно за кордоном. Якщо ти хочеш пізнати світ та подорожувати треба володіти іноземними мовами — і крапка.

В інституті менеджменту я вчилася із задоволенням, закінчила його. Моє перше стажування в Америці було під час навчання в Інституті менеджменту.

Встати з колін

 

— Великий був контраст із Україною?

— Дуже. В той час в Радянському союзі була криза і великий дефіцит товарів — пусті прилавки. В магазинах стояли великі черги за продуктами та речами першоі необхідності. Америка була майже така, як зараз. За двадцять років вона не сильно змінилася. А от в Україні за цей час змінилося дуже багато. І коли мені кажуть, що в Україні за цей час нічого не зроблено, я не згодна. Я вважаю, що люди зробили дуже багато. Якщо б ще влада, люди, які впливали на ситуацію в Україні, мала хоча б на 50% державне мислення, у нас би сьогодні була чудесна країна. Але ж можу сказати, що люди в нас змінилися за цей час. У них виникло бажання встати з колін, щось ініціювати.

— А зокрема у Львові що змінилося?

— Львів – це взагалі… Це Європа. Ну звичайно, що я б у Львові багато ще поміняла. Але атмосфера… Навіть люди інші. Думаю, це пов’язано з тим, що до 1939 року Львів був територією Австро-Угорщини. Тут люди мають високий рівень культури, традиції. Львів — це абсолютно європейське місто. Коли я буваю в центрі, я бачу, що місто змінюється. Звичайно, Львів потребує ще змін. Я б його ще почистила та відреставрувала. Не знаю, чи то можуть бути міжнародні програми, чи наш бюджет. Але двори Львова – вони унікальні.

Ми жили цілим двором, як співає Кричевський. До речі, мама Кричевського –Юлія Володимирівна — була лікарем, педіатром у мого сина Андрія. Ми приятелювали з нею. Вона часто приходила до нас додому, дуже гарна була жінка — дуже професійна, чуйна та людяна лікарка. Розказувала мені історію, як вона хотіла, щоб Гарік став лікарем. Він закінчив Медичний інститут , але музика перемогла. Пам’ятаю як вона хвилювалася що буде далі … А сьогодні …. Думаю Вона пишається своїм сином, який відомий далеко за межами України.

Поєднання науки і бізнесу

 

— А як ви почали займатися тим, чим займаєтеся зараз?

— Це пов’язано з тим, що я закінчила Інститут менеджменту, повернулася в Політехнічний інститут, керувала відділом наукової інформації і зовнішньої економічної діяльності, починала займатися зовнішніми зв’язками. І власне, бачила, коли була в Америці, що, коли людина починає свій бізнес, їй всі допомагають. Якщо викладач зробив якусь наукову розробку і хоче її комерціалізувати, весь інститут його підтримує. Це дуже цікавий досвід, який я бачила ще 20 років назад. А ще тоді брала участь у семінарах Ренселаєра (інститут у США де я стажувалася) на яких виступали викладачі , які розказували про свій бізнес.

Особливо запам’яталося, коли були презентації невдалих бізнесів. Там були присутні і викладачі, і студенти, і представники бізнесу, і все це проходило в стінах університету. Виходив доповідач, розказував про свій бізнес, а далі виступали інші і розказували – що можна було б змінити, як його вдосконалити. Чому наукова розробка не отримала комерційного провадження? Що можна змінити в торговій марці, щоб товар продавався? І це було дуже цікаво, перспективно і конструктивно.

Студент не просто слухає лекції, ходить, працює, виконує контрольні, а докладається до практичної роботи. У студентів завжди дуже креативна думка. Але у нас чомусь не прислуховуються до студентів. І я хотіла впровадити у нас щось подібне, але мені самій було важко. Хоча і ми намагалися. Наші викладачі створили різного напряму фірми – це були і цементи, і хімічні добавки, мило. І бруківка у нас була, і поліуретан. І маркетингова фірма. Була і така фірма, на якій вперше були розроблені електронні словники-перекладачі клієнтами якої були всі посольства України. В свій час це були успішні фірми.

Фірма «Західноукраїнський менеджмент-консалтинг» теж починала свою діяльність з нами. Єдине, кого ми не підтримували, це були торгові фірми. Якщо до мене приходили торговці, я їм відмовляла. Звісно, що торгівля — це теж непросто, але фірма, яка надає послуги або щось виробляє, — це зовсім інші питання і проблеми. Я хотіла створювати оточення людей, які б між собою контактували. Я вдячна керівництву інституту, яке було в той час за розуміння та підтримку. Це був гарний час та гарні люди, з якими я мала щастя працювати.

— А яку саме допомогу ви надавали цим новоствореним фірмам?

— Я тоді мала офіс. Ми виграли грант і придбали техніку, телефон, факс, електронну пошту, комп’ютер. На сьогодні це не є диковиною, а тоді – це була величезна проблема, тому що, ще не почавши працювати, ти мав витратити великі на той час кошти, щоб забезпечити себе всім цим. Таким чином люди економили свої кошти і користувалися нашим ресурсом. Плюс я їздила на конференції, повсюди розповсюджувала інформацію про ці фірми, виступала як протектор для них. І в 1994 році ми створили «Бізнес-інкубатор». «Інкубатор» був створений на базі Політехніки, там студенти навчалися вести бізнес, проводили маркетингові дослідження для фірм, писали бізнес-плани , презентували свої проекти. Ми займалися працевлаштуванням студентів, були першими, хто в центрах зайнятості проводив тренінги. Тепер вже все це є. А тоді це все було інновацією. Я просто відчувала, що це потрібно робити і не помилилася.

Також у1998 році ми створили центр «Жіночі перспективи», який почав виступати проти торгівлі людьми, займатися працевлаштуванням, проводити тренінги по набуттю різних фахових навичок. Проводили курси екскурсоводів (тоді ще не було мало таких можливостей у Львові). Для цього запрошували найкращих екскурсоводів міста. Потім ми робили навчальні курси з виготовлення біжутерії з бісеру, зі шкіри. Це було дуже корисно. Навіть якщо людина не заробляє тим, але навчилася робити це для себе, друзів і знайомих в подарунок. Ми проводили перші комп’ютерні курси для жінок. Після завершення цієї діяльності до нас ще років 5-6 телефонували і питали, чи не проводимо ми ті курси. Уявіть собі, який то був резонанс!Ми мали свій фан-клуб жінок, які закінчили ці курси і були нашими прихильницями. Ми і сьогодні контактуємо. Думаю, ми ще відновимо ці семінари. Той заряд енергії, який ми мали в 90-2000-х роках, у нас є ще й досі. Мені здається, що в першу чергу — це бажання змінити світ, львів’ян. Основна категорія, з якою ми працюємо, були львів’яни. І тому я вважаю, що наша організація внесла свій внесок в те, щоб Львів сьогодні виглядав таким, як він є.

— Який з ваших проектів ви вважаєте найбільш успішним або цікавим?

— Я вважаю, що дуже значним проектом був наш «Бізнес-інкубатор» на базі Політехніки. Сьогодні він вже не працює. Просто пройшов час, і потреба в ньому відпала. Але він зіграв дуже позитивну роль, його знали, він допомагав людям, ті фірми, які пройшли через «Інкубатор», були успішними, і це все вартувало того всього. Серед них відома нині ІТ-фірма «Soft Serve».

Взагалі, я вважаю, що допомагати треба тим людям, які самі хочуть щось змінити. Якщо люди нічого не хочуть змінити, ваша допомога їм не потрібна.

Сьогодні, я вважаю, що нещодавно створене соціальне підприємство «Рукомисли» — це хороший проект. Я думаю, що він буде успішним. Я вже це бачу. Я вважаю, що такі соціальні проекти — теж майбутнє України. У Фінляндії, Швеції, Норвегії, Скандинавських країнах є великий досвід таких підприємств. Вони вирішують водночас питання і працевлаштування людей, і розвитку підприємства.

— А в чому полягає ідея соціального підприємництва?

— На сьогоднішній день в Україні 80% людей знаходяться на межі бідності. І є такі, які не можуть самі собі зарадити в кризовій ситуації. До нас звертаються люди, які тимчасово не працюють, переселені особи, жінки, які потерпають від насильства в сім’ї, одинокі матері, багатодітні, люди, потерпілі від торгівлі людьми. Таким людям потрібна матеріальна, моральна, психологічна, юридична допомога. І створення соціального підприємства – це один із шляхів надання такої допомоги. Головне – це досягти сталого розвитку. Схема роботи соціального підприємства полягає в тому, що частина прибутку, відсоток від проданого товару, іде на програми підтримки осіб, що опинилися у складних життєвих обставинах, які реалізує громадська організація — засновник соціального підприємства. Організація ті гроші акумулює і за рахунок цього допомагає іншим. Тобто, наприклад, 70% прибутків ідуть на зарплату робітникам і потреби підприємства, а 30% — на розвиток організації, яка отримує можливості допомагати іншим.

Вивчаючи досвід інших країн, ми бачимо, що держава дуже активно допомагає соціальним підприємствам. Наприклад, в деяких державах люди, які працюють на соціальному підприємстві, отримають заробітну плату з фонду зайнятості. Отже людина має можливість не стояти на обліку в центрі зайнятості а все таки працювати. Це важливо для людини, її самооцінки і для держави , яка не «культивує хронічних безробітних». В Австрії працює така модель соціальному підприємстві, і дуже успішно. Тобто безробітні не йдуть до центра зайнятості по допомогу, але центр зайнятості має програму підтримки соціальних підприємств через яку цей фонд оплати праці передається на соціальне підприємство. Люди, які працюють в соціальних підприємствах, отримують від центра зайнятості свою заробітну плату, а підприємство створює їм робочі місця і має можливість розвиватися . Я бачила підприємства, де працює 14 працівників (10 працівників отримують заробітну плату з фонду зайнятості, а 4 — з фонду підприємства). Таким чином вирішуються соціальні проблеми разом. Є люди, які хочуть у нас вчитися і працювати. І звісно, нам потрібний донор, який би нам на початку допомагав. Сьогодні ми отримали початкову підтримку для нашого соціального підприємства від ОБСЄ.

Прапори на донецький ЄвроМайдан

 

— А як обрали вид діяльності соціального підприємства «Рукомисли»?

— Ми довго обговорювали, що ми можемо робити. Була ідея відкрити кафе або магазин. Але так сталося, що ми вже майже 20 років співпрацюємо з художниками. От наприклад, в 2013 році для Майдану ми разом малювали каски в нашому офісі. Разом з нашою художницею Наталею Лейкіною. Тоді заборонялося в касках перебувати на Майдані. І ми почали їх розмальовувати, бо розмальована каска вже вважалася не каскою. Ми їх зносили від усюди, з будівельництва, чистили від цементу, відмивали, обезжирювали і розмальовували. Наталя принесла фарби, ми розмальовували вечорами і потім зранку передавали на Майдан. До речі, так я і почала малювати. Бо я давно мріяла навчитися малювати, малюю зараз. І перше, що я намалювала, була каска на Майдан.

А потім вже я пройшла майстер-клас з малювання. Навчаючись малювати, я зрозуміла, що малювання – це не тільки результат, а велике задоволення. І коли стало питання, який обрати напрям для соціального підприємства, то і виникла ця ідея. Бо робота, пов’язана з мистецтвом, має приносити позитивні емоції, покращувати настрій. І ми написали проект. Був оголошений конкурс на бізнес-плани. Ми написали бізнес-план на 100 з чимось сторінок англійською мовою. Останню версію, пам’ятаю, я друкувала в готелі. Я була у відрядженні в Києві, мені надсилали електронною поштою, і я вмовила адміністратора, щоб мені дозволили надрукувати бізнес-план, бо через три години він мав вже бути в Київському офісі. Я встигла, вчасно віднесла, і ми виграли той грант. І тому я рахую, що нічого немає неможливого. Все можливо. Просто треба щось робити, треба вірити, треба аналізувати. І тоді все можна змінити.

Ще ми шили прапори на Донецький Майдан і передавали їх в Комітет виборців Донецька. І мітингуючі в Донецьку виходили з прапорами, які шилися у нас в офісі. Їх було так багато, що палок бракувало, люди загорталися в них і виходили. Я пам’ятаю, як ми передавала ті прапори «Новою поштою», а вже машина виїхала. І я своєю машиною наздоганяла поштову машину , щоб віддати ті прапори до Донецька вчасно на мітинг.

Ну і ще один мій успішний проект – це мій син і троє онуків, два онуки і онучка. Це моя винагорода в житті.

Про політику та мрії

 

— Чи хотіли ви колись займатися політикою?

— Я балотувалася кілька разів – в депутати Верховної Ради від Партії Жіночих Ініціатив в 1998 році, а також до Обласної ради. Це дало мені можливість подивитися із середини на цей процес, оцінити свої сили і можливості. Тоді ще можна було, не маючи достатнього фінансового ресурсу, балотуватися. На сьогоднішній день жінки не балотуються – вони не мають достатнього фінансового ресурсу на свої передвиборчі кампанії. Можуть іти від партії, але партії не виконують тої ролі, яку мають виконувати в цивілізованому суспільстві. І незважаючи на те, що я не пройшла, я отримала багато досвіду, позитиву, переконалася, що я потрібна людям. І ще зрозуміла, що будучи громадським діячем, теж можу впливати на ситуацію. Не обов’язково бути депутатом. Іноді депутати, навпаки, дуже обмежені в прийнятті якихось рішень. Можливо, навіть краще, що я не пройшла в депутати, бо тоді в чомусь прийшлося би лукавити або шукати якісь компроміси. І люди би мене не зрозуміли. Тому все робиться так, як краще. І на сьогоднішній день я вже не ставлю перед собою мету іти в депутати, бо в мене інші інтереси, інші цінності, пріоритети. А депутатство – то для інших. Є жінки, яким я говорю: «Йдіть в депутати, і я очолю вашу передвиборчу кампанію». І я би дуже старанно це робила. Тобто я сьогодні роблю те, що я можу зробити в даному випадку на своєму місці. Я на сьогоднішній день є членом робочої групи з питань економічного розвитку міжфракційного об’єднання жінок – депутатів Верховної ради . І я маю можливість донести ті проблеми, які є на самому низовому рівні до вуст людей, які приймають закони.

— Яка Ваша мрія? Що ви б хотіли здійснити найближчим часом?

— Моя короткотривала мрія – запустити ще один новий робочий офіс Центру «Жіночі перспективи», що буде на Володимира Великого, 22. Це рішення, яке було прийняте одноголосно депутатами Львівської міської ради (дякую їм за довіру та оцінку роботи нашої організації, яка працює у Львові 17 років). Це буде ще одне місце, яке потрібне львів’янам, я переконана. Це будуть і консультаціі, і семінари і майстерні, і тренінги, і майстер-класи, це буде життя. І я хочу щоб розклад заходів, які там будуть проводитися, був складений на півроку вперед, щоб люди подивилися і могли планувати свою участь наперед.

— А довготривала?..

— Одна з моїх мрій – це відвідати мою родину, моїх двоюрідних сестер, які живуть в Австралії. Спочатку вони жили в Англії, але потім емігрували в Австралію. Під час війни брат мого батька був вивезений на роботи в Німеччину, він там залишився, познайомився з дівчиною з Австрії, жив в Англії, але в Україну він так і не мав змоги приїхати. Коли його не стало, його дружина і доньки переїхали в Австралію. Ми їх знайшли, спілкуємося в соціальних мережах. Одна з моїх племінниць – чемпіонка Австралії по конкуру, і я пишаюся нею. Думаю поїхати з онуками провідати свою родину. Це південь Австралії, чудове місто Перт, ближче до Антарктиди.

Нічого неможливого немає. Тільки треба дуже хотіти і все збудеться!


Автор: Ганна Шуляк
Поширити: